?

Log in

No account? Create an account
Я обожнюю Ясю, Алєксандрича, читати товсті книжки (не товсті теж) і вчитись.
Я люблю светри-кенгуру, Макса, Вирипаєва, маму, сапатистів і сир з редискою. 
Я не люблю шоколаду, погано вичитаних текстів, футболок з Че і Ліну Костенко. 
Я терпіти не можу ВО "Свобода", всяку муть про расову чистоту і коли мужчини стверджують свою маскулінність, гиркаючи чи піднімаючи руку на жінку. 

Я додаю Вас в друзі, бо мені дуже-дуже-дуже цікаві Ви або Ваш блог. Рідко коментую, але завжди уважно читаю.

Тут рідко є серйозна аналітика чи новини, частіше - лічна жизнь і бесценні размишлізми аффтара. 

Дуже багато фактів про пушисту рибу - тут
  Перед тим, як мене зафрендити, прошу прочитати - оце

Увага! В моменти злості чи поганого настрою аффтара, рівень ненормативності мови цього блогу може стати причиною істеричного припадку у прихильників комісії з питань моралі.


То я жива. Лєгітімна.
В Америчці.

Сьогодні вночі вперше вела машину на сорока милях і співала Let it go.

І це, напевне, короткий підсумок мого 2015 - вела машину на сорока милях і співала Let it go.
Просто дивовижно, наскільки маленькі, незначні речі, про які нікому не розповіси, а якщо розповіси, ніхто не зрозуміє, б*ють тебе, ніби обухом по голові.
Це не про когось, не про любов, не про людей взагалі, це про себе.
В мене зараз таке враження, що за останні кілька днів весь бруд, який я старанно замітала під килимок підсвідомості виліз на поверхню, я дивлюсь в обличчя своїм внутрішнім демонам і ми усміхаємось.
Проблема тільки в тому, що внутрішні демони це не найкраще товариство для доброго самопочуття. 
Сиджу в ліжку, хочу жрать, в магаз іти ліньки, хочеться щоб розігріли і на тарілочці принесли.
Сиджу і жалію себе.
Посплю, пожалуй. 
Прийшов лист з універу, і я нарешті видихнула.
Я просто не можу повірити, не можу, що всього пів року, і я знову буду вчитись на улюбленій політології, на програмі по улюблених суспільних рухах, мені не треба буде думати, де взяти бабла на виживання, це все буде відбуватись на благословенній землі Сполучених Штатів і два роки я зможу просто спокійно вчитись, вчити те, що люблю.
Досі не віриться, але видихнула я спокійніше. :) 
Сьогодні всі пишуть про Майдан, а я згадую вечір 22 і мені комок підступає до горла, як я 19 вранці в маршрутці телефонувала до Остапа і в мене так тремтіли руки, що я Ткаченку випадково набрала спочатку. Оля багато каже про взаємопідтримку і різні теплі спогади. І я їй вірю, але пам*ятаю тільки довгі гудки і думку "чого ж їх так багато".

Я думаю про Чорногорію, про Ясочку.
Про вечірню грозу, після якої вранці все не "вмите" (я ненавиджу цей штамп про вмиті ранки), але якесь прозоре, ми неспішно робимо свою роботу, збираємо речі (Галь, я закинула в сумку твої трусєля), йдем на пляж зразу в купальниках, по дорозі заходимо кудись поснідати, засмагати і купатись, я читаю Чайну Мьєвіля, ось з мінарета лунає вечірня молитва і я знаю, що треба йти плавати востаннє, бо потім море буде холодне, Балкани але ж все ж таки ж вересень, я заходжу в море, сонце золотить мені доріжку, я нічого не бачу, бо без окулярів, але знаю, що пісок в мене під ногами здіймається хмаринками від кожного кроку, я пливу і море як шовк, а зараз ми з Ясочкою підемо вечеряти в якусь з кафешок довкола.
Ми замовимо рибу, чи стейк, чи пасту, я не зможу доїсти свою порцію і ми заберемо її на нічний дожор додому з собою, ми вип*ємо вина і будемо дивитись на захід сонця, який такий гарний, що аж плачеться, при чому, цілком в прямому сенсі. Потім виявиться, шо автомат для прийому карток зламався,
от ми з бірменом-македонцем йдемо до банкомату, він розповідає про македонські весілля, і розказує, як албанською сказати "дякую".
Я фліртую онлайн з людиною, яку до того ніколи не бачила, зрештою, лягаю спати під вечірню грозу і обіймаю Ясю, в Ясі тонкий стан і м*яка шкіра, яка пахне медом (прямо як в Біблії, молоко і мед), я спокійно дихаю їй в шию і засинаю.

В останній день ми поїхали в Катор, було холодно і погода зовсім осіння, але так гарно, хмари низько-низько, гори як в якійсь Шотландії чи Норвегії і пальми.


А потім вип*ю кави, мене геть розгребе від тиску, від якого і так весь день накривало, в запльованому склі аеропорту в Тіваті я зроблю селфі, а потім ми полетимо додому.

Висновків не буде.

2014-09-11_17-32-17_218
Коли я писала диплом і місяць спала по дві години на добу (я тоді ще й героїчно працювала на двох роботах), вночі приходила, втикалась в свого тодіщенетепервжене мужа, і вирубалась виснажена ненадовго вдриваючись від стола, заваленого родруківками, книжками, іспансько-українськими словниками,  бляшанками з-під гавняних енергетиків...

Звідки в мене були сили, щоб через дві години прокинутись і продовжити?
Зараз я пишу статтю і просто ридаю, при чому не фігурально. Заливаю якісь конспекти, схеми, айпад і комп сльозами.

До сьомої мені треба написати ще купу тексту. Потім висидіти десять годин на лекціях, які я, якщо бути відвертою, зовсім не хочу слухати.

Коли я надумаю в умовах повного цейтноту, коли треба підготувати мільйон документів, підготуватись до GRE і зробити тестове завдання на круту роботу, здати перший розділ диплому і не вилетіти з універу, писати на тему, в якій ніхуя не розумію, відпиздіть мене хтось томіками потовще, а? 
Я ніколи не любила себе, гусячу шию, сутулі плечі, важкі брови, синці під очима, перенісся, яке робить обличчя старшим і щоки хом*яка, які роблять його дитячим, закоротку верхню губу, яа псує будь-яку усмішку, невиразне підборіддя, тонке, ламке і схильне збиватись в ковтуни волосся, короткозорі очі невиразного кольору, зрештою, коли я бачу себе в люстро, я не бачу нічого, що подобалось мені, до цього обличчя, якщо так по-чесному, мені не личать жодні окуляри, і будь-яка оправа виглядає на мені неоковирно. Неоковирніше виглядали б тільки контактні лінзи.

Дві речі, які я любила - вуха і колір волосся я методично піддавала деструкції з шістнадцяти до двадцяти одного.
Більшість сережок з вух, занадто масивних для таких маленьких хрящів, я, кінець-кінцем, повиймала, а колір волосся вже, напевне, і не вернеться.

Моя сестра натомість в дитинстві була дитиною з рекламного проспекту - пухкеньким білявим блакитнооким карапузиком з акуратним носиком і няшними лапульками. Я з п*яти чи шести десять років жила зі своїм набагато гарнішим двійником поруч.

Я не роблю з того, що негарна, трагедії. Раніше мені було соромно. Тепер я просто живу з цим, як з фактом.
Є білявки, є чорнявки, є високі і низенькі люди. Є гарні і негарні.

Я не знаю, чи правильно це, але тепер я бачу на фотографіях ту саму негарну дитину, потім дівчину, а потім молоду жінку.
На фотографіях своєї сестри я бачу чарівну дитину, милого підлітка, красуню.

Я розумію, що завжди заздрила своїй сестрі.
Раніше я соромилась себе, а ще й власної заздрості.
Тепер я принаймні спокійно реагую на неприязнь сестри, і мені не треба виправдовуватись перед собою і пробувати купити її приязнь. Пора змиритись, що сестра тебе не любить. Не відповідай за чужі емоції.
Набираюся сміливості, дивлюся в очі негарній молодій жінці з власних фотографій і дзеркала, і вчуся з нею жити, раз вже в мене її тіло і обличчя.

Добре тільки, що менша сестра вдачею і личком пішла в Ся, а не в мене. 
Якщо я до пів на шосту ранку пахала як рабиня на плантації, саме час вознаградіть себе каточкою в дотку, ящєтаю перед тим, як поспати. Ібо кожен труд має винагороджуватися.
І ібо я інакше двину коні, не все ж тонни тексту писати і тонни тестів перевертати.
Подивилась по навчанню два фільми - "Вигодувати ворона" і "Суничну галявину".
Вигодувати ворона - лайк, лайкіще просто.
Сунична галявина не сподобалась. Не в останню чергу ставленням до жіночих персонажів. Ну і я не люблю людей, які видумують собі проблеми, а потім на старості років виявляють, що, йопти, вони собі свої проблеми самі видумали, і все б нічого, якби останні 50 рокв через свої фантазії вони не псували життя всім навколо, оці всі екзюперістські фантазії на тему "Людина трагічно самотня".

Думала написати щось вумне і розгорнуте, але мені о восьмій вставати. 

Бортовий журнал

December 2015
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com